Андрей Баса

автобиография актера взята с одного сайта
АВТОБІОГРАФІЯ
Я, Баса, Андрій Богданович, народився 12 вересня 1966 року в м. Львів в родині військовослужбовця. В 1985 році закінчив драматичну студію при Київському академічному українському драматичному театрі ім. І. Франка за спеціальністю артист драматичного театру.
У 1987 році вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого і в 1991 році закінчив повний курс інституту за спеціальністю: акторське мистецтво, кваліфікація: актор драматичного театру і кіно.
Починаючи з 1991 р. по 2010 рік я працював в театрах: Київський державний театр оперети, Київський державний театр драми і комедії Київський академічний молодий театр на посаді актора театру. Змінював місце роботи у зв᾿язку з підвищенням професійної кваліфікації.
За період своєї творчої діяльності я знявся в наступних картинах: «Вечорниці» (1987 р.), - студент, реж. Ю. Суярко; «Гетьманські клейноди» (1989 р.), реж. Л. Осика – козак; «Як гартувалась сталь» (1990 р.) – Тайвань – чекіст Артюхов; «Неизвестный Воробьев», реж. О. Ітигілов – німецький офіцер; «Київські прохачі» (1994 р.), - Літостанський, реж. Г.Семашко; «Вінчання зі смертю» (1992 р.), реж. М. Мащенко – чекіст-офіцер; «Наїзд» (1998 р.), реж. Казберов – водій; «Господи, помилуй заблудших» (1992 р.), реж. Ю. Вовнянко, - Ілля; «Тупік» - (1995 р.), реж. Г. Кохан – бізнесмен; «Вигнання з раю», (1995 р.), О. Бійма – оборотень; «Киценька», (1996 р.) – О. Бійма – людина в чорному; «Нескорений», (2000 р.), Л. Янчук, - лікар-хіргург; «По пункінських місцях», (2001 р.), Н. Бондарчук - товариш Пушкіна Давидов; «Заручники часу», (2001 р.) реж. М. Іванов – Микола, наречений; «Під дахом величного міста» (2004 р.), реж. Л. Анісімов – кіллер; «Богдан Хмельницький» (2003 р.), М. Мащенко, - Конєцпольський; «Дух землі» (2004 р.), В. Янощук – начальник студії НТ; «Братство» - «Ленфильм» - ад’ютант генерала; «Бывшая жена» (2009 р.), П. Мащенко – В. Дяченко; «Осіннє вбивство в Севастополі» (2009 р.), П. Мащенко – В. Соколов.
Батько, Баса Богдан Васильович, 1933 року народження, мати, Баса Лідія Гаврилівна, 1937 року народження. Під слідством не перебував. Володію комп᾿ютером, Word, Exel, Power Point, Internet. Водійські права категорії В. Володіння мовами: українська – рідна, російська – вільно, англійська , німецька розмовна. КМС з мотокросу. Особисті захоплення: рибалка, більярд.
28 листопада 2017 року
/А. Баса/

Андрій Баса: «Ніяка кар’єра нічого не варта, якщо вона не опирається на фундамент сім’ї»
Автор Visnik, Опубліковано: Листопад 8th, 2013
У середині 1980-х студія «Укртелефільм» знімала у Переяславі (Київська область) водевіль «Вечорниці». Був задіяний зоряний склад акторів: Борислав Брондуков, Лесь Сердюк, Ніна Ільїна, Богдан Бенюк, Богдан Ступка, Андрій Баса. Тоді у масовці знімався мало не весь Переяслав, майже як під час пізніших зйомок мюзиклу «Сорочинський ярмарок». Ми, діти, занурившись у романтичне акторське життя, навіть мали майже законний привід не відвідувати школу: «Не можна зривати зйомки!»
Через багато років, відшукавши в Інтернеті цей фільм, я із задоволенням поринула в дитинство. Пригадала, якими були друзі, подивилася збоку на себе. Адже у вишитій білим сорочці, зеленому сарафані і з причепленою довгою косою, дарма, що босоніж, я здавалася собі майже головною героїнею. На цьому ж сайті знайшла коротке повідомлення про те, що виконавець однієї з головних ролей Андрій Баса потрапив у аварію і знаходиться у реанімації Богуславської районної лікарні. Поцікавилася, чи живий, і вже майже забула про це, коли з півроку тому отримала повідомлення з номером телефону Андрія Богдановича. Довго шукала привід зателефонувати, а потім відправила есемеску, привітавши з професійним святом. Відтоді ми часто телефонували один одному, ділилися життєвими радощами і прикрощами. Я переживала, коли йому робили чергову операцію (за останні три роки їх було близько сорока), і щиро раділа, коли пройшов проби на роль Наполеона в українсько-французькому проекті.
Цієї осені ми зустрілися. Перше, що запитав: «Я сильно змінився?» Звісно. Тоді він був струнким чорнявим юнаком. Схожим на відомого російського актора Андрія Харитонова. Чомусь запам’яталася цікава, майже інтимна подробиця. На шиї, на місці хрестика, він носив на мотузку тендітну жіночу обручку, ніби повідомляючи на весь світ, що заручений з коханою людиною. Природно, що через багато років юнак перетворився на високого чоловіка середніх років (якщо точніше, 47 років) із живими очима, які рідко зустрінеш у людей його професії.
Не ховаючись від дрібного дощу, прогулюємося осіннім Києвом. Запитую про те, що і маю запитувати в актора. Цікавлюся, про що мріяв у дитинстві.
Розповідає, що, навчаючись у школі, мріяв про професію розвідника. Вивчав англійську мову ще й тому, що нею співав Джон Ленон. Пригадав, як пізніше у Канаді, не розуміючи його англійської, місцеві часто запитували, де навчався мові. Відповідав, що в Україні, в Києві… Знизували плечима. Лише, почувши, що Київ – це неподалік Чорнобиля, поблажливо кивали. Про те, що єдиний син збирається стати військовим, та ще у часи, коли йшла війна в Афганістані, дізналася мама, розповіла батькові. На той час він займав високий військовий пост.
– Мені поставили двійку із математики, яку я добре знав, – продовжив Андрій Богданович. – Здавалося, життя обірвалося. Афганістан мене оминув. Я пішов у армію, служив із 1985 по 1987 рік і потрапив до Чорнобиля. І хоча батьки й тут намагалися вплинути, я сказав, що харчуюся із хлопцями із одного котелка, тому мушу поїхати разом із ними. У складі внутрішніх військ МВС СРСР охороняли зону. Повернувся – одружилися із однокласницею. Були почуття на той час. Справжні почуття…
Про те, що їхній з дружиною шлюб Бог не благословив дітьми, я знала раніше, як і про те, що багато часу приділяв роботі, а не сім’ї.
– Чому вирішили стати актором? – намагаюся повернути розмову із болісної теми.
– Ще в школі грав у ВІА на різних музичних інструментах. Взяв гітару і, за порадою товариша, пішов вступати у студію при театрі імені Івана Франка. Зодягнувся у білі джинси, чорну сорочку. Такий собі пундик. Був певний, що зовнішній вигляд для актора має вирішальне значення. Мене зрізали, я не поступив. Був майже у розпачі, але товариш порадив піти навчатися на правах вільного слухача. Я пішов проситися до Юлії Семенівни Ткаченко-Задніпровської. Це моя мама у творчості. Вона сказала, що вже взяла людину на місце вільного слухача, порадила звернутися до Василя Павловича Дашенка (відомий за радянським фільмом «Винищувачі» з Марком Бернесом у головній ролі – авт.). Цей кремезний сивий мужчина, слухав мене і курив, а потім сказав: «Завтра приходь на заняття». Зараз, на жаль, немає театру-студії. А тоді ми не тільки навчалися, але й брали участь у різних масовках. Пам’ятаю, як вперше вийшов на сцену. Грав матроса у спектаклі Корнійчука «Загибель ескадри», а у мене тремтіли коліна. Все приходить із досвідом. Потім в інших тремтіли коліна, коли я виходив на сцену.
– Яка роль найулюбленіша?
– Ще під час навчання в театральному інституті нам казали, що нема поганих ролей, є погані актори. Треба подумати, що потрібно зробити, аби зацікавити глядача. Запам’яталася роль Станіслава Потоцького у постановці Євгенія Морозова. Наскільки зумів передати кохання Потоцького до Софії, що не тільки глядачі нас довго не відпускали зі сцени, але й мама, яку запросив на виставу, була зворушена. Ролі всі цікаві, навіть негативних персонажів. Одного разу, після вистави в театрі юного глядача, режисер запитав чотирирічну маленьку дівчинку, хто їй найбільше сподобався в спектаклі «Чиполіно». Вона почала перераховувати позитивних персонажів. «А Сеньйор-помідор?» – запитав він, киваючи на мене. Вона скривалися, стисла кулачок. В очах заблищали сльози: «Та що ви… Це така скотина…» Я мав багато нагород, вдячних відгуків шанувальників. Але слова цієї маленької глядачки для мене – найвища оцінка. Значить, так зумів передати образ негативного персонажу, що він не залишив байдужим.
– Що ще було пам’ятного?
– Я лауреат премії імені Тараса Шевченка. Працював і в Театрі оперети, і у Молодіжному театрі, і в кіно. Знімався у «Вінчанні зі смертю» Миколи Мащенка і в серіалах «Острів любові», «Серцю не накажеш». Грав і в казках, типу «Чарівник Смарагдового міста» і в «Моїй чарівній леді» Бернарда Шоу. Іноді мені казали, що я схожий на когось із акторів: то на Кадочнікова, то на Домогарова. Одного разу навіть мама, побачивши на обкладинці журналу фото Андрія Харитонова, запитала: «Чому ти не сказав, що про тебе написали у журналі «Кіно»?» Я вважаю, що це не схожість, а просто подібність типажу. У театрі є така традиція: якщо актор захворів, ніхто із друзів не буде грати його роль, краще замінять виставу. І ще я зрозумів одне: ніколи не треба грати ролі, за які потім потрібно платити здоров’ям.
– Що Ви маєте на увазі?
– Я досить довго час грав роль Хоми у «Вії». Актори намагаються уникати ролей, де персонаж помирає…
Автомобільна катастрофа у серпні 2010 року змінила в його житті все, змусивши шукати пояснення, чому так сталося. Вона поділила весь світ на «до» і «після». Оплески і овації, букети квітів і гурти шанувальниць залишилися в одному світі. Складні операції, лікарняні палати, нестерпний біль і туга самотності – реальність іншого. Залишившись жити, він ніби заново народився. Лише недавно навчився ходити, ще спирається на палицю. Лише недавно почав з’являтися на людях і ще не навчився не звертати уваги на шрами. Сила духу і віра у Бога підтримує його на цьому новому шляху, допомагає радіти кожному новому дню. Всміхатися сонцю і навіть цьому осінньому дощу…
– Знаєте, – каже наостанок Андрій Богданович, замріяно дивлячись, як вітер зриває з дерева жовте листя, – якби у мене були діти… Я б їх вчив, що робота і кар’єра – це дуже добре. Але ніяка кар’єра нічого не варта, коли вона не опирається на фундамент сім’ї.
Світлана ШЕВЧЕНКО

Видимо, в кино уже не вернётся... Здоровья и силы духа!

Мне интересна судьба этого человека. Где он сейчас, чем занимается, какая помощь ему нужна?

к несчастью Андрей Баса три дня назад попал в автокатастрофу. он в Тяжелом состоянии находится в реанимации города Богуслава.Киевской области. нуждается в помощи